У статті польські науковці досліджують польсько-українські відносини з 1989 по 2023 рік. Спираючись на соціологічні дані та медіа-аналіз, автори розкривають складність взаємного сприйняття та вплив історичної пам’яті на відносини між країнами. Особливу увагу приділено питанню спільної історії та шляхам подолання розбіжностей. Дослідження опубліковане Німецьким товариством східноєвропейських досліджень та буде цікавим фахівцям та всім, хто цікавиться сучасними процесами в регіоні.
Важкий початок після 1989 року
Коментарі щодо польсько-української співпраці та минулих стосунків обох народів варто починати зі згадок про початки взаємних контактів. Це дозволяє, з одного боку, зрозуміти асиметрію знань, ідей та очікувань, яка все ще існує з обох сторін, а з іншого — усвідомити, наскільки багато змінилося в цій галузі з початку 1990-х років.
Одне з перших досліджень взаємного сприйняття поляків та українців («Polska-Ukraina. Wzajemny wizerunek», 2001) проведено Інститутом громадських справ (ISP) у 2000 році. Воно виявило, що в Польщі образ України та українців «значною мірою сформувався під впливом історії, в тому числі не лише Другої світової війни, а й подій, що відбувалися дуже далеко в минулому». Автор дослідження (також співавтор цього тексту) зазначав, що взаємні контакти та співпраця, які тоді ще вважалися новинкою, змінять цю картину та сплетуть нові нитки, не пов’язані з історією. Однак ці зміни відбуваються дуже повільно.
Перші прямі зустрічі між поляками та українцями відбувалися, наприклад, на туристичних стежках у Східних Карпатах, які після розпаду Радянського Союзу стали доступними для туристів з Польщі. Влітку 1990 року Томаш Стрійєк (співавтор цього тексту) очолював похідний табір між гірськими масивами Ґорґани та Чорногора. Це був його перший візит до України. За інформацією ЗМІ, учасники, очікуючи, що в Україні нічого не зможуть купити, привезли з Польщі все, включно з продуктами харчування. Вони походили з країни, яка пережила шокову терапію фінансово-економічної реформи (план Бальцеровича) і були переконані, що завдяки реформам Польща досягне капіталістичного процвітання. Тим часом у гуцульських селах на них дивилися з інтересом та підозрою. Тоді на українців вплинуло повідомлення по телебаченню про те, що Польща бореться з фундаментальними проблемами — страйками, боргами та хаосом — і що влада перейшла до самовпевненої, анархічної та некомпетентної «Солідарності».
Важливо пам’ятати, що ця ідея була виправдана статистично. У 1990 році національний дохід на душу населення в Україні становив 7790 доларів США, а в Польщі – 5870 доларів США (за паритетом купівельної спроможності; дані Світового банку). Поляки, які енергійно розпочали перехід до ринкової економіки, виглядали для українців божевільними, які вирішили перетворити свою слабку, але вітчизняну соціалістичну економіку на ще гіршу, до того ж чужу, капіталістичну.
Пройшло 33 роки, і статистичні дані сьогодні протилежні. Якщо врахувати втрати в перший рік агресії Росії проти України (2022), то ВВП України становить 449 мільярдів доларів США, що лише на восьму частину вище, ніж у 1990 році. Крива економічного зростання України повільно піднімалася вгору, починаючи з 2000 року, з періодами світової економічної кризи (2008-2009) та війни на Донбасі (2014-2015), коли вона дещо впала. У 2021 році ВВП України залишався на рівні близько 600 мільярдів доларів США. Навпаки, період зростання ВВП у Польщі почався ще в 1992 році і тривав безперервно до першого року пандемії COVID-19 (2020). Наприкінці 2022 року вартість ВВП Польщі становила 1625 мільярдів доларів, тобто в шість разів більше, ніж у 1990 році, і більш ніж утричі перевищує поточний ВВП України.
В Україні створений ЗМІ образ Польщі змінився лише за два роки. На це вплинула не лише інформація про те, що польська економіка виходить з кризи, а й неефективність української держави на початку незалежності. Виникло переконання, що Польща є країною успіху та зразком того, як відбудовувати державу та досягати процвітання після комунізму. Українські експерти не ставили під сумнів реформаторські досягнення Польщі в економічній сфері.
Загалом погляд українського суспільства на Польщу можна охарактеризувати термінами порівняння та амбіцій, і він суттєво не змінився за 30 років. Кругозір українців розширювався, головним чином завдяки мігрантам і біженцям, які все більше їхали до Польщі. Однак за останнє десятиліття серед українських еліт з’явилися певні сумніви щодо образу Польщі. Загострення конфлікту Польщі з Європейським Союзом щодо верховенства права та цінностей призвело до перегляду попередніх поглядів на настрої польського суспільства як промодернізаційні та ліберальні. Проте така зміна поглядів українських еліт стосувалася лише польської внутрішньої політики. Водночас орієнтація польської зовнішньої політики на розбудову особливих відносин зі США була оцінена позитивно, а польський уряд правого політичного спектру вважався прихильним до України, враховуючи його рішучу антиросійську позицію та військову допомогу, що надається Україні з 2015 року.
Такий образ Польщі з точки зору українців, а також відносно повільний економічний розвиток України з точки зору поляків, сприяли зміцненню переконання польської громадської думки у вищості власної країни. Крім того, на макросоціальному рівні цивілізаційні стереотипи, що збереглися з часів ПНР, не були достатньо досліджені. Перші контакти між поляками та українцями відбувалися здебільшого на польських ринках та в сфері нелегальної праці українських заробітчан. До цього додався імідж українських економічних еліт, які виявилися внутрішньо суперечливими та зосередженими на отриманні державних пенсій та виведенні капіталів за кордон. Ще в 1990-х роках у Польщі склався погляд на Україну як на загалом непривабливу країну.
Польські позиції: патерналізм та історичні звіти
Як розвивався цей погляд у 1989–2023 роках і як зміни в цей період вплинули на польський погляд на історію України та польсько-українські відносини? З цієї точки зору, якби Україна вчилася у поляків і наслідувала їхній досвід, вона мала б шанс стати «другою Польщею». Звичайно, такою, що завжди визнавала б примат оригіналу. Що з цього мала отримати Польща? По-перше, зміцнення безпеки проти Росії, а по-друге, задоволення власним впливом, зокрема переконання, що століття польських «цивілізаційних інвестицій» в українські землі не були марними. Це призвело не лише до того, що Польща зміцнилася на шляху, який вона обрала після 1989 року, але й відчула відповідальність і повноваження працювати над внутрішніми змінами в Україні, зміцненням міжнародної позиції України та зближенням між двома народами. Загалом польське ставлення характеризувалося патерналізмом.
Ставлення, що полякам варто приборкати свій патерналізм, а якщо це не вдасться повністю, то принаймні використати його на користь України, характерне лише для меншості поляків. Менша частина польської громадської думки вважала, що Польща повинна ділитися своїми досягненнями безкорисливо, тобто без гарантії, що отримає щось натомість. Тобто допомога Україні мала б відображатися у вигляді позитивних змін у всіх сферах взаємовідносин, у тому числі й у сфері історичної пам’яті.
Чи можна після 30 років сказати, що стратегія (частини) поляків утриматися від патерналістського ставлення до України та українців виявилася успішною? Загалом так, навіть якщо протилежна відповідь вийшла на перший план у польському публічному дискурсі протягом останніх десяти років. Йдеться про тих, хто заявив, що настав час виставити Україні рахунок у сфері роботи з пам’яттю. У Польщі прихильники «врегулювання» з Україною розширили свій вплив на громадську думку. Це знайшло відображення, по-перше, в постановах обох палат парламенту в липні 2016 року, прийнятих за правого уряду, які засудили злочини 1943–1944 років як геноцид, вчинений українськими націоналістами проти громадян Другої Речі Посполитої [різанина польського цивільного населення Волині та Східної Галичини]; по-друге, у поправці до Закону про Інститут національної пам’яті (IPN) від січня 2018 року, яка ввела три роки позбавлення волі за заперечення або применшення геноциду та інших актів насильства, вчинених українцями проти громадян Польщі між 1925 і 1950 роками.
Водночас прихильники протистояння з Україною у сфері політики пам’яті не сформулювали чіткої вимоги щодо того, яким має бути той рахунок, який вони очікують. Кожного липня лунають гучні заклики до України «вибачитися за Волинь», особливо гучні кожні п’ять років, коли відзначаються «круглі» роковини злочинів 1943 року. Тоді українська сторона нагадує, що вже було зроблено багато жестів і навіть прохання про вибачення. Тому Україна очікує від Польщі визнання її права на власну інтерпретацію історії та власну позицію щодо того, які події вважати приводом для колективної гордості чи сорому.
Поляків та українців ще багато дискусій, спільних ініціатив і спроб порозуміння відділяють від пошуку виходу з цієї ситуації. Однак для того, щоб це сталося, необхідно визначити принципові речі. Кожна держава, яка зберігає свою ідентичність і національну пам’ять, офіційно звертається до людей і подій минулого, які символізують важливі цінності – для України, наприклад, це Степан Бандера, Організація Українських Націоналістів (ОУН) та Українська Повстанська Армія (УПА). Використовуючи ці символи, Україна хоче продемонструвати світові, що визнає державну незалежність, а також мужність і рішучість у її досягненні як свої найважливіші цінності. У Польщі недаремно постать провідника ОУН Бандери, а також самі ОУН та УПА викликають принципово інші асоціації, ніж в Україні. Тим часом Польща своєю політикою пам’яті сигналізує світові, що вона насамперед віддана тим самим цінностям, що й Україна. Якби громадські думки обох держав погодилися з цими цінностями, їм, безсумнівно, було б легше разом говорити про те, що вбивства мирних жителів будь-якою стороною конфлікту не є належним способом прагнення до незалежності.
Україна: порівняння та амбіції
Перші дослідження сприйняття Польщі та поляків українцями були проведені наприкінці 1990-х років. Вже тоді картина була дуже позитивною, і згодом спостерігалося збільшення кількості позитивних думок. Згадане вище дослідження Інституту громадських справ (2001) показує, що українці були переконані в “швидкому економічному розвитку” в Польщі (69%), у тому, що “ринкова економіка працює в Польщі, подібно до західної” (64%), що “робота добре організована” (64%), а також що “дотримуються громадянські свободи” (57%).
Через 10 років Інститут громадських справ поставив відкрите питання про асоціації з Польщею (респонденти формулювали власні відповіді). Перші три місця знову посіли відповіді щодо економічного розвитку, вищого рівня життя, ніж в Україні, та «європейськості» Польщі. Лише на п’ятому місці знаходяться історичні асоціації, переважно негативні, які, ймовірно, виникли через безпосереднє спілкування з поляками в Польщі. Ієрархія відповідей показує, що історичне питання у відносинах з поляками для українців було відносно неважливим. Це не дивно, оскільки для мігрантів з України, які мали найбільш безпосередній контакт з Польщею, конфлікти навколо історичних питань були далекими від їхніх щоденних проблем.
Обмежений вплив на цю тенденцію мали також вищезазначені нормативно-правові акти 2016-2018 років, метою яких був намір польського уряду отримати від уряду України морально-політичну сатисфакцію за злочини УПА. В українській громадській дискусії про це повідомили коротко і лише одразу після ухвалення. Законодавчі акти були представлені не як результат справжнього очікування від України з боку більшості польської громадської думки, а як результат гри політичних правих сил за консолідацію своїх позицій серед консервативних виборців, особливо вихідців з колишніх польських східних територій (Kresy Wschodnie). Іншими словами, їх трактували як політичну маніпуляцію. Це зображення вплинуло на думку українських еліт, які почали надавати більшої ваги історичним питанням щодо Польщі. Водночас серед еліт переважала думка, що велика зацікавленість поляків у конфлікті з Україною в 1939-1947 роках була певним колективним стражданням, яке потрібно було перечекати, захищаючи добру репутацію власної країни та мінімізуючи його наслідки.
Через кілька місяців після того, як у 2016 році Сейм і Сенат Польщі прийняли резолюцію, в Україні було проведено дослідження простору, який історичні теми займають у житті українців та в їхньому сприйнятті Польщі та поляків (див. поради щодо читання наприкінці тексту). Вони показали, що історії у відносинах з Польщею надається все більше значення порівняно з 2010 роком. Узагальнюючи, домінуючою була думка про те, що історія українсько-польських відносин була наповнена конфліктами, які, на думку респондентів, пояснювали нинішні розбіжності в поглядах з поляками щодо трактування таких явищ і подій, як правління польської шляхетської республіки на українських землях, боротьба козаків проти неї, революція і війна 1918-1921 рр., правління Другої Речі Посполитої чи злочини в українсько-польському конфлікті 1943-1947 рр. (Волинь, Акція «Вісла»). Водночас переважала думка, що це перехрестя спільної історії, які зблизили українців і поляків, добре чи погано.
У групових дискусіях у рамках дослідження були чітко висловлені позитивні оцінки історичної ролі Польщі як транслятора здобутків європейської цивілізації в Україну та поляків як зразка та натхненника українського незалежницького руху. Лише на Заході України переважали негативні оцінки поляків (тут колишню польську владу називали «окупаційною»), у Центральній Україні оцінки були збалансованими, на Сході України явно переважали позитивні оцінки, а на Півдні вони були абсолютно переважними.
Тож можна говорити про загальне переконання українців, що специфіка українсько-польських стосунків полягає в тому, що обидві сторони не мали й не мають однакових позицій, але вони черпають із цього позитивні наслідки. Подальші дослідження були проведені на початку 2018 року (див. поради щодо читання в кінці тексту) під час загострення конфлікту між Польщею та Україною щодо поправок до закону IPN. Результати дослідження показали, що українці дедалі більше дезорієнтовані щодо того, що означає українсько-польське історичне примирення та як слід враховувати історію у співпраці з Польщею. В опитуванні ми повторювали питання, які вже задавалися в дослідженні Інституту громадських справ 2013 року, а саме про історичні події, у зв’язку з якими поляки повинні відчувати провину перед українцями і навпаки. Зміни, які стали очевидними, дають чітку картину: якщо у 2013 році 33 відсотки опитаних дали ствердну відповідь на обидва запитання, то через п’ять років ця цифра становила лише 15 відсотків. З 18 до 13% впала частка тих, хто казав, що винні поляки, а не українці. Натомість частка тих, хто сказав, що українці винні, а поляки – ні, залишилася незмінною – сім відсотків. Частка респондентів, які відповіли «ні» на обидва питання, впала з 31 до 24 відсотків. Натомість частка тих, хто відповів «не знаю» на будь-яке з цих запитань, значно зросла з 22 до 42 відсотків. Результати 2018 року показують, що в українській громадській думці почало встановлюватися переконання, подібне до думки більшості поляків, щодо односторонньої відповідальності УПА за злочини на Волині. Проте це не означало прийняття польської точки зору в цілому. Зросла частка українців, які внаслідок спостереження за загостренням конфлікту пам’яті засумнівалися в переконливості польських та українських аргументів і висловилися за «заморожування» взаємних звинувачень. Саме так ми тлумачимо причину так часто обраної відповіді «не знаю».
У період між 2018 і 2023 роками українська громадська думка вже визнала, що не вдалося розібратися з питанням «Волині» і завершити суперечку про врахування історичної несправедливості та страждань у відносинах з Польщею і поляками. Проте в загальній оцінці відносин із Польщею українська громадська думка вважала непорозуміння у цій сфері несуттєвим. Рівень симпатій до поляків і Польщі, який був високим з 1990-х років, ще більше зріс після початку російської агресії проти України та польської операції допомоги українським біженцям у 2022 році. Результати опитувань, проведених українською компанією «Рейтинг», показують, що оцінка того, що Польща є «явно дружньою» та «дещо дружньою» країною для України, зросла з квітня 2021 року до вересня 2022 року з 62 до 97 відсотків. Ще в червні 2023 року 94 відсотки респондентів оцінювали так само ставлення поляків, незважаючи на зростаючі тертя щодо транзиту українського зерна через Польщу.
Ще однією фундаментальною зміною після російського вторгнення в Україну стало значне зростання позитивних оцінок УПА та українських героїв націоналістичного руху часів Другої світової війни, що дозволяє говорити про подолання існуючої раніше регіональної диференціації української пам’яті з цього питання. У квітні 2022 року до 80 відсотків опитаних висловилися за «визнання ОУН-УПА учасником боротьби за державну незалежність України» з відповідями «безумовно» або «швидше так». У жовтні 2018 року українське суспільство все ще неоднозначно ставилося до особистості Степана Бандери: 36% сприймали її «безумовно» і «швидше» позитивно, тоді як 34% — негативно. У квітні 2022 року дані суттєво відрізнялися – 74 і 14 відсотків відповідно. Такий розвиток подій, безсумнівно, можна віднести до антиросійського контексту і він не має прямого зв’язку з уявленнями українців про Польщу.
Якщо підсумувати український погляд на Польщу та поляків, то слід підкреслити, що з макросоціальної точки зору історія відходить на другий план. Загалом українці в Польщі бачать не своє минуле, а майбутнє. Вони приїжджають до Польщі на роботу, навчання чи в пошуках захисту від війни; у переважній більшості випадків вони не знають деталей історичних питань, про які йдеться. Але якщо вони про це знають, то існує думка, що доречним майданчиком для вирішення таких конфліктів є спільні дослідження та дискусії експертів. У колах української гуманітарної інтелігенції досвід історичного обміну та українсько-польської співпраці переважає над образом конфлікту.
Крім того, в українському суспільстві небагато тих, хто з розумінням поставився б до очікуваного визнання польською стороною відповідальності за злочини на Волині та очікуваних офіційних вибачень. Ці очікування сприймаються радше як вираз тимчасової впертості певних кіл у Польщі та як наслідок їхнього впливу в польському суспільстві.
Водночас Україна з 2014 року проводить «декомунізацію» в публічному просторі та «дерусифікацію» з 2022 року, формуючи власний канон історичних постатей і подій та розвиваючи єдиний наратив про минуле. УПА вже належить до цього канону і цього наративу як головний представник незалежницької боротьби 1940-х років. 80% виступають за «визнання ОУН-УПА учасником боротьби за державну незалежність України», а 93% вважають Голодомор геноцидом українського народу, вчиненим Радянським Союзом. Ці цифри свідчать про те, що в українській інтерпретації минулого вже відбулися зміни, які не зможуть бути скасовані жодними спробами політичного впливу.
Різні підходи до історичної пам’яті
Розбіжність у ставленні двох суспільств до подій Другої світової війни пов’язана також з тим, що за останні 30 років поляки в Україні бачили не своє майбутнє, а скоріше своє минуле. У Польщі історія набула особливого значення у двох сферах. Перша – це «перевідкриття» колишніх польських східних територій у 1990-х роках і розвиток симпатій до них у польському суспільстві, яке ставало дедалі заможнішим матеріально та шукало своє історичне коріння. Друга – це міцно вкорінена в польській історичній культурі потреба розповідати історію «монументально», як сказав би Фрідріх Ніцше. Як сучасний наратив про польсько-російські війни XVI-XX століть, так і про війну Росії проти України з 2014 року (в якій Польща бере участь по-своєму) завжди має «монументальний» (героїчний, прославляючий) характер.
Водночас у польській історіографії, яка займається історією відносин Польщі зі східними сусідами, включно з конфліктом з Україною 1939–1947 років, слабко представлений підхід до історії, який Ніцше охарактеризував як «критичний». Це насамперед тому, що або критичний спосіб писати історію вимагає лише українська сторона, або критичний спосіб набуває характеру підрахунку взаємних кривд між обома сторонами, з акцентом на фактографічних знахідках, а також на правовому та моральному визначенні відповідальності за злочини. Найголовніше, однак, те, що критичний підхід має слабкий резонанс у громадській думці та політиці. Як наслідок, у Польщі немає балансу між «монументальним» і критичним підходом до історії польсько-українських відносин.
Інший погляд на динаміку відносин поляків з українцями за останні 30 років показує важливе місце, яке займає історія в цій картині. Щорічні опитування польського Центру дослідження громадської думки (CBOS) щодо ставлення поляків до інших націй свідчать про найбільшу позитивну зміну серед 14 досліджуваних національностей. У 1993-2023 роках рівень симпатій до українців зріс з 12 до 51 відсотка. Можна спостерігати зростання і падіння рейтингів симпатій залежно від того, в якому контексті Україна та українці з’являлися в польських медіа того року. Збільшення відбулося під впливом великих подій в Україні, таких як Помаранчева революція, Євромайдан і російське вторгнення 2022 року, а також внаслідок збільшення прямих контактів з українцями в Польщі. Невипадково й те, що останні два тимчасові зниження рейтингів симпатій припали на роки, коли польський уряд займався політикою пам’яті щодо України – вони впали до 27 відсотків у 2016 році і навіть до 24 відсотків у 2018 році.
Можна відзначити, що в аналізований період поляки завжди більш позитивно ставилися до держави Україна, ніж до українців як нації (що, до речі, спостерігалося і в Західній Україні щодо Польщі та поляків). Особливо це проявилося в підтримці членства України в Європейському Союзі та НАТО, яка була в рази вищою в Польщі, ніж в самій Україні.
У відмінностях у ставленні до держави та нації можна побачити, серед іншого, залишки історичних упереджень. Проте слід також враховувати, що принаймні до 70-річчя вшанування жертв Волині у 2013 році та до Євромайдану польські погляди на Україну та українців були менш сформовані культурою пам’яті та опосередкованими медіа-образами, окрім особистих контактів (які переважно мали місце в Польщі). Поляки формували все кращу думку про робітників, підрядників і студентів з України і на цій основі формували позитивний погляд на цілу націю, незважаючи на те, що обидві держави вже були залучені в суперечку про минуле. Як уже зазначалося, тенденція зростання симпатій була перервана на етапі «повчальної» політики пам’яті Польщі щодо України у 2015-2019 роках, а відкладення проблемних історичних питань у 2020-2022 роках знову підвищило рівень симпатій.
З польської точки зору, у відносинах з Україною щодо минулого залишається лише одна, хоч і принципова, проблема – питання Волині, яке постійно виноситься в центр публічної дискусії, особливо під час щорічних пам’ятних заходів у липні, а тим більше кожні п’ять років, коли відбуваються більш масштабні вшанування. Ця проблема не зникла після початку російської агресії проти України 24 лютого 2022 року. Досі діє правило: чим більше говорять про злочини на Волині, тим більше поляки чекають від України офіційних вибачень. Новим є те, що, згідно з дослідженням CBOS, у 2023 році приблизно половина всього населення виявила розуміння того, що недоречно очікувати вибачень від українського президента в ситуації, коли Україна щодня несе людські втрати.
Історико-культурна та морально-меморіальна столиця Польщі та України
Результати нашого дослідження показують, що між історичними культурами Польщі та України існують значні структурні відмінності. Культура Польщі набагато глибше «занурена в минуле», ніж культура України. Під зануренням у минуле ми розуміємо насиченість суспільного життя репрезентаціями минулого та діяльністю суб’єктів, які ним займаються (вшанування та ритуали, видання, установи та організації, що культивують пам’ять, політики, ЗМІ), а також часті посилання на минуле в культурному, політичному та ідентичностному дискурсах, а також щедре фінансування політики пам’яті, особливо державним сектором. Простіше кажучи, ступінь «занурення» дає інформацію про рівень розвитку інфраструктури інституційної пам’яті в даній країні.
У Польщі історія висвітлюється в такому розмаїтті висловлювань, пам’ятників і публікацій, а канон власної історії настільки консолідований, інтегрований і широко суспільно прийнятий, що деякі люди відчувають почуття перенасичення присутністю образів минулого в публічному просторі та житті. Лише частина поляків, мабуть, меншість, створює враження – часто серед іноземців, особливо українців – що поляки є нацією, яка тісно живе з історією. Однак структурні особливості польської культури, «глибоко зануреної в минуле», висувають такий підхід до історії на перший план і гарантують її представникам пріоритет у висловлюваннях від імені нації, роблячи їх помітними для зовнішніх спостерігачів. Протягом останнього десятиліття ці представники здебільшого прагнули підтвердити важливу роль Польщі в історії регіону та Європи в цілому. Саме ці кола, після приблизно двох десятиліть трансформації після краху комунізму, вирішили виставити Україні рахунок за підтримку та допомогу, хотіли просвітити її щодо «належної» оцінки УПА та очікували сатисфакції від Уряду України, зокрема через рішення парламенту, як у 2016–2018 роках.
Загалом наші дослідження історичних культур Польщі та України привели до висновку, що в сучасній Україні та Польщі образи минулого, історичні наративи та політика пам’яті служать різним політичним проектам, кожен із яких відповідає на по-різному сформовану суспільно-історичну свідомість. В Україні вони служать будівництву майбутнього. Цей напрямок набув ще більшого значення після початку російської агресії з огляду на плани великої відбудови держави після закінчення війни. Історія тут стала джерелом історій про єдність та успіх, і саме така віра найбільше потрібна українцям у цей час. Натомість у Польщі розповіді про минуле в першу чергу служать підтвердженням минулої величі Речі Посполитої. Іншими словами, вони спрямовані на збереження традицій і поширення ностальгічних настроїв, особливо щодо східних територій Першої та Другої Речі Посполитої. Різниця у функціях, які виконують образи минулого, історичні наративи та політика пам’яті в двох державах, вказує на найважливішу перешкоду для вирішення суперечки про минуле між ними.
Нарешті, з огляду на суперечку, слід запитати, які історичні фази, явища та події їхньої спільної історії витісняються Польщею та Україною з їхньої колективної пам’яті. Тут допомагає концепція «морального капіталу пам’яті» (Міхал Лучевський). Підсумовуючи, мається на увазі, що елементи спільної історії вже глибоко вкорінені в самоуявленнях поляків і українців, а також у політиці пам’яті, яка формує міжнародний імідж Польщі та України.
Польща, особливо з 2015 року, представила себе як найважливішого творця регіону Центрально-Східної Європи, як зону свободи, демократії та соціальної гармонії, з одного боку, як контраст авторитаризму Росії, з іншого боку, і як відмінність від держав «старого» ЄС, де, на відміну від Західної Європи, розвинувся інший варіант латинської цивілізації. У відповідності з цим наративом Польща підкреслює свою роль по відношенню до своїх східних сусідів, стверджуючи, що без впливу Польщі вони були б асимільовані Росією і не змогли б розвиватися як незалежні країни та нації. У цьому контексті ідеалізується образ Першої та Другої Речі Посполитої. Для суперечки з Україною про історію це означає, що з колективної пам’яті витісняється відповідальність за наслідки соціального гноблення, а також заходів полонізації та латинізації українського населення протягом багатовікового панування над українською територією. Фундаментальним мотивом цієї іміджевої стратегії є не стільки захист від загрози з боку Росії, скільки захист від глобалізації та її наслідків у вигляді «універсалізації» культури та фрагментації національних культур.
Україна ж, навпаки, хоче, щоб в історичних розрахунках з Польщею була врахована історична відповідальність. Більше того, у своїх публікаціях українські історики пояснюють причину участі українських селян у злочинах УПА проти поляків на Волині панівною там століттями культурою насильства, яка склалася під впливом польських поміщиків, які панували над своїми українськими підданими. Ця інтерпретація перекладає тягар відповідальності за злочини Волині з УПА на соціальні фактори, тобто на умови, в яких жили українські селяни і які значною мірою визначалися поляками та польськими елітами. Відносна реабілітація УПА йде паралельно з її – вже практично завершеним – введенням в канон української історії.
Звичайно, неможливо передбачити, як розвиватиметься польсько-українська суперечка про минуле. Історія зараз відіграє важливу роль у ставленні обох народів один до одного – вже не лише в Польщі, як це було протягом останніх 30 років, але й в Україні. Однак порозуміння не буде можливим, якщо обидві країни не змінять свій моральний капітал пам’яті та не відкриють його для очікувань іншої сторони.