Хотів би тут звернути увагу на кілька думок стосовно теперішніх західноукраїнських земель, які висловив Павло Скоропадський у своїх спогадах, що вийшли друком у Філадельфії у 1995 році (дивіться покликання у моєму коментарі нижче).
Отож, Павло Скоропадський пише: “… “Українці спочатку підтримували мене, думаючи, що я піду з ними повністю і прийму усю їх галицьку орієнтацію. Але я з ними не погодився, і вони, зокрема останнім часом, різко пішли проти мене. Особливо я розумів, що Україна на існування має повну підставу, але тільки як складова частина майбутньої російської федерації…”
В іншому місці Павло Скоропадський досить негарно відізвався про мову галицьких українців пишучи, що “…адже галичани живуть об’їдками з німецького і польського столу. Вже одна їхня мова це дійсно підтверджує, де на п’ять слів польського та німецького походження. Я галичан дуже поважаю і ціную за те, що вони глибоко віддані своїй батьківщині, а також за те, що вони дійсно демократи, які розуміють, що бути демократом – не означає діяти по-більшовицьки, як це, до нашого сорому, відбувається у нас. У них все ж таки є свій освічений клас, що дає упевненість, що галичани зуміють зберегти свою народність”.
І, ще одна коротка цитата від того, кого обрали гетьманом:
звідкілясь у Павла Скоропадського до останніх днів життя було стійке переконання, що галицька Україна без росії не зможе сама вижити, а тому повинна чим скоріш увійти у російську федерацію. Все-таки, лампаси царського генерала так і не видавили з його мозку малоросійську меншовартісність і примітивне хохляцтво. Про це Павло Скоропадський пише: “…Галичани інтелігентніші, але, на жаль, їх культура через історичні обставини досить відрізняється від нашої. Потім, серед них багато крайніх фанатиків, зокрема у розумінні сповідування ненависті до Росії… Для них неважливо, що Україна без Великоросії задихнеться, що їх промисловість ніколи не розвинеться, що вона буде цілковито в руках чужинців, що роль їх України – бути заселеною якимсь прозябающим селянством. Тут, до речі, сказати, ця ненависть розпалюється уніатськими священиками”.
Часом, складається таке враження, що Павло Скоропадський, пишучи про Галичину і галичан, час-до-часу ніби бив себе по руках, не в силі стримати свого крайнього негативізму до незрозумілої йому антиросійськості галицьких українців. Він, наприклад, пише: “…з точки зору соціальної, галичани поміркованіші, вони навіть не соціалісти, а просто дуже демократично налаштовані люди. Однак через ненависть до Великоросії мені випадало багато з ними боротися. Ця ненависть у них настільки сильна, що ідеям більшовизму, чого доброго, на Україні вони не будуть перечити..Є багато людей, які гаряче люблять Україну і бажають їй культурного розвитку, але самі ці люди російської культури, і вони, піклуючись про українську культуру, аж ніяк не зраджують російській. Це вузьке українство виключно продукт, привезений нам з Галичини, культуру якої цілковито пересаджувати нам немає ніякого сенсу; ніяких даних на успіх немає і є просто злочином, так як там, у дійсності культури немає…”
І, на закінчення: переважна більшість сучасних українців хочуть знати про вчинки і помисли Павла Скоропадського лише із 1918 року і пізніше. Мене ж зацікавила свого роду передісторія його сходження на український Олімп. Ви то все, звісно, знаєте, але я для себе щойно тепер довідався, що Павло Скоропадський був не просто заслуженим і шанованим російським генерал-майором (із 1912 року), але й входив до свити імператора Миколи ІІ, тобто до найближчого кола найвідданіших людей. А, під час російської окупації Галичини у 1915 році Павла Скоропадського цар підвищив у ранзі до генерал-лейтенанта. Я, звісно, обома руками за те, що російські генерали вливалися у збройні сили УНР і своїм бойовим досвідом допомагали розбудовувати Велику Україну. Але, деякі з тих російських генералів (наприклад, згаданий вище Павло Скоропадський), будучи колись приласкані царем й надалі залишалися у душі “русскіми людьмі”, які майбутню Україну бачили винятково в лабетах російського орла.
Звичайно, оте намагання всидіти одразу на двох стільцях: робити із себе щирого українського патріота, але, разом з тим, залишатися “русскім человеком” – ні до чого доброго Павла Скоропадського, не привело: його уряд протримався при владі лише сім з половиною місяців і безславно щез з політичної арени тогочасної України.
На мій погляд, помилка Павла Скоропадського у стосунку до Галичини була у тому, що він бачив у ній (Галичині) лише провінцію, а у галицьких українцях – провінційних русинів (тих же, “русскіх, только австрійскіх”), які позбавлені своєї власної і самобутньої культури й мови.
І, звісно, хотілось би, щоби сьогоднішні урядові кола Києва (з його Кабмінами і президентськими офісами) не повторили помилку Павла Скоропадського, який зверхньо і відсторонено ставився до нашого галицького краю і до нас самих…
Микола Бандрівський