Європейська Україна

Галицькі депутати австрійського парламенту

Юрій Плекан
УДК: 947.785 “1850-1914”

Друга половина ХІХ століття в історії суспільно-політичної боротьби українців західноукраїнських земель, стала переломним моментом, яка пов’язується із всезростаючим опором шовіністичній антиукраїнській політиці польської адміністрації. Із запровадженням та поширенням конституційного устрою в Австрійській імперії, на її теренах масово поширюються національно-політичні рухи.

Українці, як і інші народи імперії все більше почали усвідомлювати переваги проголошених конституційних свобод та розпочали боротьбу за свої національні права. В цей період, суспільно-політичне життя галицьких українців проходило в запеклій боротьбі, як на шпальтах українських часописів, під час багатолюдних віч, в ході мирних маніфестацій чи з парламентсько-сеймової трибуни, за проведення реформи існуючої куріальної системи виборів до австрійського райхсрату (парламенту – Ю.П.), і тим самим збільшення числа мандатів для українців держави.

В цей період австрійський парламент формувався за куріальним (становим) принципом. Першу виборчу курію становили великі землевласники. До другої належали купці і фабриканти, які голосували через своїх представників в промисловій і торговій палатах, а також безпосередньо в ІІІ-й і І-й куріях. До ІІІ-ї – міської курії входили всі міщани, а до ІV – ї – курії сільських громад – лише самостійні господарі, які платили значні податки.

П’ята загальна курія обирала до парламенту 72 депутатів (від Галичини 15). Її запровадження сприяло збільшенню кількості виборців з 1 млн. 700 тис. осіб до 5 млн., але виборче право залишалося нерівним. Так, у 1897р. українці становили в імперії 13,2% населення, а в парламенті мали всього трьох з 353 послів, – це зокрема митрополит Юліан Куїловський, о. Данило Танячкевич [4, с.81; 3, с. 308-310]. Тому проведені досі реформи майже не збільшували представництво українців у парламенті.

Вагому роль при цьому відігравала не стільки нерівність виборчого права, зокрема між куріями, скільки зловживання польської адміністрації під час виборів у Галичині. Крім того, виборче законодавство до австрійського парламенту встановлювало нерівномірне та непропорційне співвідношення депутатських мандатів від різних верств населення [7; 8].

Так, представники великої земельної власності та платники високих податків, що становили 0,4% загального числа населення, мали забезпечено близько 30% мандатів. Однак, українців серед них були одиниці, так лише під час виборчої каденції 1907-1911рр. українцями – землевласниками були посли з Буковини, барон Микола Василько та Антін Лукашевич, а також пожиттєвий член Палати Панів (верхня палата парламенту, сенат – Ю.П.) Владислав Федорович.

Незважаючи на те, що в ХІХ – на початку ХХ ст. українське селянство було найбільш багато чисельною частиною населення Галичини та Буковини, воно зазнавало постійних утисків і в політичних правах з боку польської адміністрації та шляхти. Тому селянство було на тривалий час позбавлене можливості впливати на суспільно-політичне життя в краї та імперії загалом. Лише до першого державного сейму Австрії, який засідав з 10.07.1848р. і нараховував 393 посла, було обрано 96 депутатів з Галичини та Буковини, з них 35 українців. А серед них було 23 селянина, 8 священників та 4 світських інтелігентів (адвокатів, вчителів, лікарів – Ю.П.) [3, с.6].

Слід відмітити, що серед українців Галичини та Буковини, були в австрійському парламенті у різних періодах 10-ть пожиттєвих членів верхньої палати Райхсрату. Зокрема це шість галицьких греко-католицьких митрополитів: Сильвестр та Йосип Сембратович, Констянтин Чехович, Андрій Шептицький, Юліан Куїловський, Спиридон Литвинович – віце-президент Райхсрату в (1861-64рр.), а також, голова української парламентської репрезентації (українська фракція в парламенті – Ю.П.) Юліан Романчук, – віце-президент Райхсрату з 1910р., член краєвої шкільної Ради, публіцист, голова НТШ Олександр Барвінський, професор львівського університету Іван Горбачевський, та згадуваний вже землевласник Владислав Федорович [2, с.233-34].

Перші вибори до австрійського парламенту на підставі загального виборчого права, що відбулися 1907р. змінили його національний склад. Зокрема Палата Послів налічувала 516 депутатів, з них: італійців – 19, німців – 231, поляків – 80, сербів – 2, румунів – 6, українців – 32, хорватів – 11, чехів – 107 [9, с.128].

В новообраному парламенті українська репрезентація (представництво – Ю.П.) утворила Русько-український клуб, до якого увійшли представники 22 націонал-демократів, 3 радикали, 2 соціал-демократи, 5 москвофілів: 12 адвокатів, 9 шкільних учителів, гімназійних та університетських професорів, по 3 священнники та журналісти, 2 селянина, 2 землевласники, 1 суддя [2, с.233].

Реформа виборчої системи до австрійського парламенту стала переломним моментом в історії Галичини та Буковини, початком нового етапу визвольних змагань. У липні 1907р. в новообраному парламенті українські депутати оприлюднили декларацію про державно-правовий статус русинів в Австро-Угорщині. В ній вони не лише висловили своє негативне ставлення до польських володарів краю і свою вимогу національної автономії, а й відкрито звинуватили австрійський уряд у співучасті в гнобленні українців.

На своєму засіданні від 05 липня 1907р. Русько-український парламентський клуб прийняв програму діяльності посольського представництва, де зазначалося, що клуб буде займати стосовно Відня опозиційну політику, доки не будуть створені належні умови розвитку для українського народу в Австрії.

Внаслідок проведення реформи виборчої системи до австрійського парламенту, українці отримали можливість демократичними методами відстоювати свої конституційні права. Їх можливості настільки зросли, що центральний уряд змушений був з ними рахуватися, зокрема, найбільше він боявся обструкції (блокування роботи – Ю.П.) русинами райхсрату. Угода українців з урядом сприяла зростанню їх впливу, водночас вона загрожувала порушити політичну автономію польського посідання в Галичині, оскільки давала Відню право втручатися у стосунки між двома народами.

Тому, наприкінці 1907р. австрійський уряд був змушений піти на поступки українцям. Він відреагував на промову українських послів і вперше визнав існування українського питання в імперії. Також, виступ українців зустрів прихильне ставлення з боку німецьких та чеських депутатів. Зокрема, уряд пообіцяв: 1). навести порядок в галицькій адміністрації, та притягнути винних урядовців у зловживанні під час парламентських виборів; 2). cприяти у проведенні виборчої реформи до галицького сейму; 3). полагодити справу урядової мови у громадах і провести чесні вибори до громадських рад; 4). відкрити дві українські кафедри в Львівському університеті; 5). надати українцям концесію на заснування банку у Львові; 6). надати постійні субсидії для “Просвіти” та на фундацію “Народного Дому” у Львові [1, арк. 2-10].

Факт узгодження центральним урядом з Колом Польським (польське парламентське представництво – Ю.П.) угоди з українцями давав їм надію, що зобов’язання уряду не викличуть протестів з польського боку. Проте угода спричинила так звану “малу революцію” серед польських політичних сил краю. Узгодження Віднем з польськими послами парламенту угоди з русинами свідчило про збереження його довіри до поляків і про пріоритет польського фактору в австрійській політиці. Уряд лише прагнув стримати загострення міжнаціональних взаємин в Галичині, згідно пропозицій поляків. На той час Відень не міг піти на більші поступки українцям. Польський елемент залишався важливим для австрійської корони фактором збереження внутрішньої рівноваги з огляду на домінуючий чесько-німецький конфлікт. На його тлі польська лояльність була необхідною умовою збереження хоча б часткової стабільності та необхідним чинником для реалізації агресивних планів Відня у зовнішній політиці, зокрема експансії на Балканах.

Однак, поступки Відня русинам лише посилили польські негативні наміри по відношенню до них. В результаті цього та з метою подальшої боротьби з українським національним рухом в Галичині більшість польських політичних сил пішли на союз з москвофілами. Цьому сприяло й те, що москвофіли під час виборів до парламенту 1907р. фактично зазнали поразки, отримавши лише 5-ть з 28 русинських мандатів краю, а серед їх молодих і старих діячів виникли непорозуміння [5,с.432]. У райхсраті вони вийшли з Українського клубу з тієї причини, що українські партії змінили його назву, відмовившись від попередньої – Руський, яку москвофіли вважали історичним етнонімом для галичан – русинів [6,с.101-107].

Українське представництво в парламенті після виборів 1911 р. становило 29 депутатів, з них 24 депутати з Галичини і 5 з Буковини. Якщо брати в розрізі партійного представництва, то знову ж тут була перевага представників націонал-демократичної партії – 21 мандатів, радикали отримали 5 місць, один від соціал-демократів та лише два мандати вибороли москвофіли: 2 землевласники – М.Василько та Антін Лукашевич, 3 судді – В.Сінгалевич, Л.Левицький, 2 селянина – Павло Лаврук, Тимотей Старух, 3 священники – Степан Онишкевич, 6 гімназійних та університетських професорів – Ю.Романчук, О.Колесса, С.Дністрянський, 11 адвокатів та журналістів – К.Левицький, В.Бачинський. К.Трильовський [2, с.234; 9, с.177].

Таким чином, результати виборів 1911р. продемонстрували, що москвофільський рух серед української спільноти Буковини та Галичини не отримав належної підтримки, – вони отримали лише 7,6 % усіх мандатів, порівняно із досягненнями націонал-демократів у 70% [9, с.178]. В новообраному парламенті 16 липня 1911р. з числа депутатів парламенту, представників від націонал-демократичної партії, радикальної партії та послів від Буковини, під проводом К.Левицького був сформований Український парламентський союз. Президентом союзу було обрано К Левицького, віце-президентами було обрано М.Василька, М.Лагодинського, Т.Окуневського. секретарем Є.Левицького. Парламентський союз поставив собі за мету добитись вирішення для українців краю такі питання: заснування українського університету та проведення виборчої реформи до галицького сейму. Протягом 1912-1913рр. українські парламентарі: М.Василько, Т.Окуневський, Л.Бачинський, А.Шептицький, як з парламентської трибуни, так і в приватних розмовах з австрійськими урядовцями постійно піднімали питання про виборчу реформу до галицького сейму та питання відкриття українського університету у Львові. Лише на початку 1914р. українцям вдалося досягти згоди з польською сеймовою більшістю щодо відкриття українського університету, а також узгодити питання щодо утворення двомандатних виборчих округів у Галичині. Однак, події першої світової війни не дали можливості українцям реалізувати на практиці, досягнуті ними важкою багаторічною політичною боротьбою поступки з боку польської адміністрації та офіційного Відня в галузі виборчих прав.

Джерела та література:
1.Центральний державний історичний архів у Львові (далі ЦДІАЛ ). – Ф.165. – оп.2. – спр.587;

2. Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст.. – Ню–Йорк-Париж-Сідней-Торонто,1961;

3. Кульчицький В. Вплив російської революції на реформу виборчого права в Австро-Угорщині // 50 років першої російської революції. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1955. – С. 308-318;

4. Левицький К. Українські політики. Сильветки наших давніх послів і політичних діячів 1907-1914рр. – Львів, 1936. – ч.1;

5. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців. 1848-1914. – Львів: З друкарні о.Василіян, 1926;

6. Макарчук С. Галицьке москвофільство в к. ХІХ – на поч. ХХ ст. // Іст. дослідження. Вітчизняна історія: Респуб. міжвід. зб. наук. праць. Вип.16. – Київ: Наук. Думка, 1990. – С.101-107;

7. Плекан Ю. Політичні та ідеологічні аспекти українського питання в австро-Угорській імперії // Україна ХХ ст..: Культура, ідеологія, політика. – К.: Інститут історії України НАН України, 2002. – Вип.6. – С.74-84;

8. Плекан Ю. Ставлення польських політичних угруповань до польсько-української угоди в Галичині на початку ХХ ст. // Наук. записки. Іст. Науки: Зб. наук. статей Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова, 2002. – С. 56-60;

9. Сухий О. Галичина між Сходом і Заходом. Нариси історії ХІХ – початку ХХ ст. – Львів, 1999.

Опубліковано: Науковий вісник Чернівецького університету. Серія: Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. Вип. 376-377. – Чернівці: “Рута”, 2008. – с.131-133.