Європейська Україна

Життя українців в Австро – Угорщині та росії в XІX – XX столітті

На середину XІX – початок XX століття Україна була розділена як географічно так і політично між двома країнами – Російською імперією та Австро-Угорщиною. Це сталося внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі. Російська імперія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям, Донбасом і Півднем, що становило близько 85% земель заселених українцями. До складу Австро-Угорщини входила Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, це приблизно 15% українських земель. Території, що перебували під владою Російської імперії, називають Наддніпрянською Україною. Території, що входили до складу Австро-Угорщини – західноукраїнськими землями.

Українці Австро-Угорщини жили за конституційної монархії, що надавало їм набагато ширшу свободу слова, ніж це було можливим у Російській імперії. Конституційний устрій Австро-Угорщини створював сприятливі умови для розвитку українського національного руху. Проголошення демократичних свобод і національної рівноправності (навіть попри відсутності надійних механізмів реалізації), наявність парламентаризму, з одного боку – культивували національну гідність, давали законну підставу добиватися всіх прав, що належали народові, а з іншого – робили неможливим повне витіснення українського чинника з крайової та державної політики.

У великих містах було відновлено органи міського самоврядування, що почали керуватися власними статутами. Згідно з ними, вирішення усіх проблем політичного, економічного і культурного життя міста належало до виключної компетенції міської ради та її виконавчого органу – магістрату. На чолі магістрату стояв президент міста, якого обирали на шість років.

Період автономії середини ХІХ – початку ХХ століття був золотим часом Галичини. Щоб втримати імперію після серії військових поразок, владній верхівці довелося поділитися владою з місцевими елітами. І як не дивно, загальна політика австрійського уряду протягом усього часу існування імперії була скерована на збільшення автономії регіонів. При цьому Австро-Угорщина залишалася доволі сталим державним утворенням.

Та розбудовувався не тільки Львів – активно розвивалися Дрогобич і Борислав (у них тоді видобували 5% світового обсягу нафти), Станіславів, Тернопіль, Стрий, Чернівці, Мукачево, Коломия тощо. Слідуючи своїй політиці зміцнення регіонів, уряд Австро-Угорщини почав активно будувати у Галичині залізниці: їхня довжина за час панування Австро-Угорщини зросла у 50 (!) разів.

Цей період збігається з третім, політичним, етапом національного відродження на заході України. Він якраз і характеризувався тим, що до провінційних сеймів Австрії, заведених із 1861 р., вибирались українські депутати. Українці були також представлені у віденському парламенті. При таких політичних структурах в умовах демократичного парламентаризму, який дозволяла Австрія, формувалися політичні об’єднання, які висували «українське питання». Спочатку це були громадсько-політичні організації («Народна рада», 1885 р.), а потім виникли і діяли політичні партії (Українська радикальна партія, 1890 р., Національно-демократична партія, 1899р.,Українська соціал-демократична партія, 1899 р., та ін.). Якраз протягом політичного етапу відбувалася політизація західних українців, що знайшло свій прояв і в ставленні до проблем державності.

Піднесення українського національного руху в Австро-Угорщині зумовлювалося рядом чинників, насамперед конституційним устроєм Австрії, що надавали українцям значну свободу слова. Зростанню національної організованості українців в Австро-Угорщині сприяло й те, що ця частина населення зазнавала прямого впливу таких суспільно високо-дисциплінованих народів, як австрійці та чехи.

На противагу цьому, у середині XIX ст. Російська імперія, до складу якої входило 85% українських земель, переживала глибоку кризу, суть якої полягала в невідповідності існуючих феодальних структур та відносин провідним світовим тенденціям розвитку, що утверджували нове буржуазне суспільство. Характерними рисами та виявами кризовості були занепад поміщицьких маєтків; посилення експлуатації селян; панування екстенсивних методів господарювання; гальмування розвитку капіталістичних процесів – стримування формування ринку вільної робочої сили, розвитку підприємництва тощо; наростання соціального напруження в суспільстві; глухе бродіння в народі, що таїло в собі загрозу широкомасштабного селянського бунту; посилення процесу відставання Росії від європейських держав-лідерів.

З метою зменшення відставання у розвитку від провідних країн світу російський уряд у 1860-1870-х рр., намагався провести низку реформ задля модернізації різних сфер життя суспільства. Однак, через половинчастість, непослідовність та незавершеність, реформи не принесли бажаного результату. Більше того, вони тільки сильніше збурили суспільство – особливо українське. Відповіддю на це незадоволення, був Емський указ, який різко посилив обмеження проти української культури, заборонивши: ввезення книжок українською мовою, друкування й видання в Росії оригінальних українських творів та перекладів, п’єс для театральних вистав, текстів до нот, діяльність громад. Указ ліквідував Південно-Західний відділ імператорського Російського географічного товариства. Заборонялася діяльність театральних труп із суто українським репертуаром. Окремий пункт Емського указу стосувався персонально М. Драгоманова й П. Чубинського, яким було заборонено жити в Україні.

Емський указ став важким ударом і для науки, і для українського руху в цілому. Він був спрямований на те, щоб вилучити українську тематику із серйозних культурних жанрів, загнати українську культуру в глухий кут провінційної відсталості, розгромити організаційні центри українського руху.

Загалом Емський указ зберігав чинність аж до 1905 р.

Документ мав негативний вплив на український рух, а саме: обмежував засоби, за допомогою яких можна було впливати на пробудження національної свідомості українського народу, стримував розвиток української культури, на деякий час призвів до дезорганізації українського руху у Наддніпрянській Україні.

Загалом, поки українці на західноукраїнських землях отримали свободу слова та  можливість розвиватися – українці, які проживали на території Російської імперії, отримали невдалі реформи 1860-1870 рр., а потім ще переслідування, гноблення, та заборону української мови.