Європейська Україна

Життя українців в Польщі та Австро – Угорщині в XIV – XVIII столітті

Від кінця XIV ст. упродовж наступних майже 200 років долю більшості українських земель визначав політичний курс Польського королівства та Великого князівства Литовського, спрямований на взаємне зближення. Такий курс був зумовлений здебільше такими обставинами:

а) ослабленням Великого князівства Литовського, зростанням антифеодальних виступів, загостренням внутрішньополітичних і національно-релігійних суперечок;

б) необхідністю організації опору агресії хрестоносців – Тевтонському та Лівонському орденам, які становили на той час значну воєнну загрозу для двох держав; в) поступовим політичним зміцненням Московської держави, що намагалася розширити свої володіння за рахунок сусідніх країн, насамперед Литви та Польщі;

г) воєнною загрозою з боку Османської імперії та її васала – Кримського ханства.
Результатом тривалого зустрічного руху держав стало затвердження на Люблінському сеймі 1 липня 1569 р. унії, яка юридично оформила об’єднання Польського королівства та Великого князівства Литовського в єдину федеративну феодально-кріпосницьку державу – Річ Посполиту (дослівно республіка), що проіснувала до 1795 р.

Найнижчу сходинку тогочасного суспільства займали селяни. Вільні мали власну землю, господарство, платили податки (чинш), відбували панщину (тягло), повинності (ремісничі та службові) й могли вільно переходити з одного маєтку в інший (похожі селяни). Напіввільними були грошові боржники, які, сплативши борг, ставали вільними, а не сплативши – невільниками – непохожими селянами.

Невільниками ставали колишні холопи і челядь. Хоча вони і працювали на землі, мали сім’ї та господарство, особистої свободи були позбавлені, тому в праві, судах, успадкуванні залежали від пана.

Після об’єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством 1569 р. (Люблінська унія) українське селянство було повністю закріпачено за «Артикулами» короля Генріха Валуа 1573 р. і Литовським Статутом 1588 р. Селяни стали абсолютно залежними від пана людьми, підневільними, кріпаками, їхнє правове становище мало чим відрізнялося від рабського. Феодали отримали змогу втручатися навіть у особисте життя селян: могли давати чи не давати дозвіл на шлюб, брали плату за дозвіл на похорон, примушували селян користуватися лише панськими млинами та шинками, які часто здавали в оренду євреям. Селян зневажали, не вважаючи за повноцінних людей. Польське панство та шляхта називали їх «худобою», «бидлом»

Водночас із політичним захопленням та економічним закабаленням українського населення Річчю Посполитою відбувалося релігійне й національно-культурне поневолення. Польські магнати та шляхта разом з католицьким духовенством намагалися поширити вплив на провідні верстви українського народу, його еліту, полонізувати українське селянство та міщанство, послабити значення православної церкви. Між католицьким і православним духовенством тривали гострі дискусії, суперечки, в які втягувалися й миряни.
Захоплення українських земель Королівством Польським, а згодом входження їх до Речі Посполитої, мало переважно негативні наслідки для подальшої долі українського народу, його державності та права.

Національне життя і традиції українського народу зазнали тяжких потрясінь у формі полонізації та покатоличення. Польська шляхта з погордою ставилася до всього українського, білоруського, литовського тощо. У цей період було закладено підвалини протиріч, що існуватимуть між українцями та поляками упродовж століть і періодично призводитимуть до більш або менш гострих конфронтацій – у першу чергу на соціальному, національному та релігійному ґрунті.

Після першого поділу Польщі, який відбулося у 1772 році, входження Галичини до складу австрійської імперії спричинило чимало змін. Вона опинилися у складі імперської структури управління, прикметними рисами якої були перевага інтересів центру, засилля чиновництва, прагнення до регламентації життя підданих розпорядженнями зі столиці. Однак, австрійський уряд ніколи не намагався стверджувати, що українські землі є корінними імперськими землями і лише доводив своє право володіти ними, визнаючи, що їх населяють інші народи. Імперія Габсбургів була об’єднанням різних народів, з яких жоден не мав абсолютної більшості. Унаслідок цього австрійська влада не намагалася нав’язувати своїм підданим єдину загальноімперську культуру.

У 70-80-х pр. XVIII ст. на західноукраїнських землях відбулося чимало змін, пов’язаних із здійсненням в усій імперії реформ імператриці Марії Терезії та її сина Йосифа II.
Так, в аграрній сфері було здійснено перепис земель, якими володіли пани і, відповідно до нього, визначено повинності селян і податки із землевласників, було також обмежено застосування до селян тілесних покарань, заборонено панщину у неділі та свята, примусові роботи без згоди селян тощо.

У 1780-1782 pp. Йосиф II видав декілька законів, за якими селяни звільнялися від особистої залежності та панщина обмежувалася трьома днями на тиждень. Водночас селянам надавалися мінімальні громадянські права – одружуватися без дозволу пана, посилати дітей навчатися до школи, ліквідовано право пана судити селянина тощо. У 1789 р. Йосиф II видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті цю норму скасували.
В адміністративній сфері “королівство Галичини і Лодомерії” було поділено на округи, припинено дію всіх польських законів із 1786 р. і замінено їх на загальноімперські.
Релігійна сфера змінилася таким чином: імператриця Марія-Терезія зрівняла у правах греко-католицьку та римо-католицьку церкви.

Римо-католикам було заборонено примушувати греко-католиків змінювати віру. Імператор Йосиф II за законом 1781 р. надав рівні прав у своїх володіннях послідовникам не лише всіх християнських церков, а й євреям. Не католики здобули однакові з католиками права на державну службу.
В освітній сфері імператриця Марія Терезія за шкільною реформою 1777 р. визнала за усіма своїми підданими право навчати своїх дітей у початковій школі рідною “материнською” мовою. У Відні 1774 р. при церкві Св. Варвари було відкрито семінарію (“Барбареум”) для навчання греко-католицького духівництва. За правління Йосифа II її закрили, а натомість створили семінарії у Львові та Ужгороді. З 1784 р. відновилася діяльність Львівського університету, при якому для студентів-русинів було створено “Студіум рутеніум” (“Руський інститут”.), де науки викладалися церковнослов’янською мовою.

Загалом, перебування українських земель у складі Польського королівства та Речі Посполитої характеризувалося повною ліквідацією української автономії, поширенням влади польських органів управління та судочинства, станової організації суспільства. Опинившись під владою Польщі, з її відверто колонізаторською політикою, український народ не лише втратив свою державність, а й зазнавав постійної дискримінації та поневірянь.

Водночас з тим, після приєднання західноукраїнських земель до імперії Габсбургів, там були здійснені реформи Марії-Терезії та Йосифа II, які позитивно вплинули на розвиток краю. Отримання певних прав і свобод та покращення умов життя спричинило консолідацію українців, сприйняття себе як народу та нації. В майбутньому, це позитивно вплине на боротьбу українців за своє визнання та незалежність.