16 жовтня 1918 р. останній австро-угорський цісар Карл І видав маніфест про створення в межах колишньої монархії федеративної держави. Народи імперії кинулись самовизначатись. Українці вимагали від Відня передачі їм влади у Східній Галичині, поляки ж з уламків трьох колись могутніх монархій створювали свою державу.
У жовтні поляки у Львові навіть не припускали думки, що ще хтось, окрім них, буде заявляти про свої права на володіння містом. А в цей час уже засідала Українська Національна Рада і Український Генеральний Військовий Комісаріат, які готувались захопити владу. Вони розраховували зробити це за допомогою підрозділів австрійської армії, укомплектованих українцями. 1 листопада з Кракова у Львів повинна була прибути «Польська ліквідаційна комісія», щоб взяти владу у свої руки. Українці вирішили діяти негайно. Вони роззброїли багатонаціональний гарнізон міста і підняли на ранок 1 листопада у Львові український прапор.
1 листопада 1918 р., у Львові виникла національна Українська держава. З 9 листопада вона почала іменуватись як ЗУНР. Поява цієї держави стала наслідком дії багатьох чинників, перш за все високого рівня національної свідомості. Революції в Росії та в Західній Європі захитали монархію Габсбургів в Австро-Угорщині та Гогенцолернів у Німеччині, повалили династію Романових у Росії. Держави Центрального блоку потерпіли поразку в Першій світовій війні.
Коли до розпаду Австро-Угорської імперії залишалися лічені дні, 31 жовтня 1918 р. керівники підпільної військової організації на чолі з поручиком Дмитром Вітовським, що діяла серед українських підрозділів австро-угорської армії, зажадали від керівників українських націоналістичних партій у Львові зважитись на рішучий наступ. Саме військові захопили владу в м. Львові у свої руки і проголосили створення Української держави.
Вони мали перед собою приклад Чехії і Словакії, які проголосили себе 28 жовтня Чехословацькою республікою. До рішучих антимонархічних виступів наближали події у Відні, Будапешті, Любліні. У Кракові була створена Ліквідаційна Комісія для перейняття влади від австрійського державного апарату і її передачі урядові Польської держави, що формувалася на чолі з Ю. Пілсудським.
Організація військових українців, що спиралась у Львові десь на 2300 солдатів, приступила до дії. Нею був зайнятий Руський Народний Дім, який було перетворено у штаб повстання. Ця організація оголосила себе Українською військовою командою (УВК). Були створені відповідні цільові підрозділи для захоплення намісництва і арешту намісника графа Гуйна, коменданта Львова генерала Пфефера, для захоплення залізничного вокзалу, пошти і телеграфа, ради міста, усіх інших державних та військових об’єктів. Захоплення міста українцями виявилось несподіванкою для польських політичних і воєнізованих організацій у Львові.
В етнічному відношенні Львів за часів іноземного панування перетворився в полонізований плацдарм польської політики і культури в Західній Україні. За переписом 1910 р. на католиків у Львові припадало приблизно 50 відсотків населення. Ці обставини зумовили те, що вже до 12 години 1 листопада були створені польські збройні загони, які розпочали бої з українськими підрозділами за залізничний вокзал. На чолі польських загонів став генерал Т. Розвадовський.
Саме в ці дні польськими публіцистами був створений романтичний міф «Польщі — Христа Народів», заскоченої зненацька підлим українським плебсом, який все ж таки піднявся з колін.
Війна з Польщею вимагала формування сильної й добре організованої регулярної армії. 13 листопада розпорядженням Державного Секретаріату військових справ затверджено організаційну структуру військових сил ЗУНР.
Вона базувалася на територіальному принципі комплектування. Державу поділили на три частини – військові області: А – Львів, Б – Тернопіль, В – Станіслав та 12 військових округів.
Очолив збройні сили ЗУНР генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, що прибув із Наддніпрянщини для допомоги разом з полковником Євгеном Мишківським, який став начальником штабу.
Упродовж грудня 1918 – січня 1919 рр. завершилося реформування західноукраїнського війська, зокрема поділено армію на корпуси та бригади. До весни 1919 р. Галицька армія налічувала до 125 тис. солдатів та офіцерів, мала піхотні, артилерійські та навіть авіаційні частини.
Ввечері 21 листопада 1918р., українське командування віддало наказ залишити місто. Командувач українського війська Г. Стефанів не знав, що прибулий до Львова з Кракова польський генерал Роя зупинив наступ поляків, поки їм не будуть кинуті на допомогу свіжі військові частини. У зв’язку з тим, що поляки не передбачали такого швидкого відходу українських військ, він здійснювався майже без перешкод. 22 листопада поляки повністю оволоділи Львовом.
Та бої за це місто не припинялись ні у 1918, ні у 1919 pp.
Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше – до Станіслава. 22-25 листопада відбулися вибори до Української Народної Ради. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич.
Незважаючи на відступ зі столиці, війна за Східну Галичину продовжувалася.
Такий перебіг подій змусив галичан звернутися за допомогою до Директорії, війська якої вели успішні бойові дії проти гетьманату.
У результаті переговорів представники УНР і ЗУНР уклали й підписали у Фастові 1 грудня 1918 р. передвступний договір про злуку обох держав.
22 січня 1919 р. відбулася історична подія в житті українців – століттями роз’єднані Галичина й Наддніпрянщина об’єдналися в одну державу.
Проте, об’єднаній державі не судилося довго проіснувати. У середині травня розпочався наступ польських військ на позиції Галицької армії. У результаті – до початку червня вони окупували майже усю Галичину, за винятком невеликої території між річками Дністер та Збруч.
Антанта не знала що робити з Галичиною. Для них цей край виглядав польським. Принаймні, у цьому їх переконували поляки. Українці мали ж репутацію союзників переможеної Німеччини. До того ж Українська Галицька Армія уже перейшла Збруч і опинилась на Поділлі, за межами Східної Галичини.
Рішенням Найвищої Ради від 20 листопада 1919 р. Польща отримала мандат на управління Східною Галичиною строком на 25 років. А згодом, 15 березня 1923 р., Рада Амбасадорів Антанти ухвалила рішення про анексію краю Польщею.
Західноукраїнська Народна Республіка проіснувала на власній території 257 діб. Але саме памʼять про власну українську державність у Галичині та бойовий досвід в Українській Галицькій Армії стали основою для подальшої боротьби за незалежну та соборну Україну.